.
Зміна кольору зуба у разі карієсу залежить від ступеня вираженості процесу: зникнення природного блиску емалі, крейдоподібна пляма, зафарбування каріозної плями від сірого до темно-коричневого кольору. Якщо для лікування карієсу застосовують амальгами, колір зуба може змінюватися на темно-синій, а в разі використання пластмасових матеріалів — на темно-коричневий. У депульпованих зубів емаль втрачає блиск і набуває сірувато-жовтуватого відтінку. Змінюється колір емалі у курців, працівників кислотних цехів. За наявності деяких захворювань (флюороз, дисплазія) також змінюється колір зуба і порушується його форма. Необхідно ретельно оглянути ділянки міжзубних контактів, де найчастіше розвивається карієс.
Описують характер (карієс, гіпоплазія, клиноподібні дефекти, фізіологічна і патологічна стертість), топографію (класифікація за Блеком) і ступінь ураження твердих тканин, а також записують у зубній формулі історії хвороби зуби, які відсутні.
Дані про стан коронкової частини зуба заносять в одонтопародонтограму. Під час огляду коронкової частини зубів можна визначити наявність фасеток оклюзійної стертості, що характеризує контактні (оклюзійні) рухи нижньої щелепи. їх розміщення залежить від виду прикусу. Фактично фасетки оклюзійної стертості слід віднести до фізіологічних процесів.
Рухомість зубів є однією з ознак пародонтиту чи пародонтозу. До інших ознак відносять серозно-гнійні виділення із пародонтальних кишень під час надавлювання на ясна від верхівки кореня до ясенного краю. Виділення гною із пародонтальних кишень під час надавлювання на ясна є однією з ознак пародонтиту, а інфільтрат в періапікальній ділянці спостерігається за наявності періодонтиту. Зафарбування ясен в коричневий колір після змазування її розчином йоду і йодиду калію свідчать про хронічне запалення.
За допомогою пінцета можна визначити ступінь рухомості зубів у разі захворювання пародонта й інших патологічних станів. Розрізняють три ступені рухомості зубів. За наявності І ступеня спостерігається рухомість зубів у губно-язиковому чи щічно-язиковому напрямках. За наявності II ступеня до цього приєднується рухомість зубів у медіо-дистальному напрямку. У разі III ступеня зуби стають рухомими і у вертикальному напрямку внаслідок резорбції стінок їх комірок до верхівки кореня.
Зубні ряди можуть бути звужені чи розширені. Спостерігаються й інші деформації зубних рядів, що виникають у зв"язку зі втратою окремих зубів (феномен Попова—Годона). Вони виражаються у зміщенні зубів-антагоністів у вертикальному напрямку та зміщенні зубів, що обмежують дефект, у горизонтальному напрямку. Розрізняють дві форми вертикального зміщення зубів: перша — супроводжується гіпертрофією коміркового відростка чи частини у вертикальному напрямку, частіше проявляється у дітей і підлітків; друга — характеризується вертикальним зміщенням зуба з оголенням його шийки й кореня і спостерігається у людей старшого віку. В.О. Пономарьова виділяє крім цих двох форм третю — змішану, за якої поєднуються ознаки першої і другої форм.
Деформації зубних дуг можуть бути спричинені травмою, запальними процесами, рубцевими спайками тощо.
Дефекти зубних рядів відрізняються за протяжністю і наявністю поряд з ними природних зубів. Так, дефекти, обмежені зубами медіально і дистально, називають включеними. Для їх заміщення частіше застосовують незнімні конструкції протезів. Дефекти, обмежені зубами тільки медіально, називають кінцевими. За наявності таких дефектів показані знімні конструкції протезів. За топографією дефекти можуть бути в ділянці фронтальних чи бічних зубів або тих та інших.
Визначають також вид прикусу і наявність зубощелепних аномалій. Різновиди прикусу значною мірою залежать від форми щелеп, їх величини і положення, а також від розміщення зубів — прямовисного чи нахиленого. Види прикусу визначаються за взаємовідношенням зубних рядів у центральній оклюзії. Прикуси ділять на фізіологічні і нефізіологічні, або аномалійні (патологічні).