Методи визначення міжкоміркової висоти

Методи визначення міжкоміркової висоти

. Нині найбільшого застосування набули два методи визначення міжкоміркової висоти: антропометричний та анатомо-фізіологічний. Застосовуваний раніше анатомічний метод не використовується самостійно, а входить до складу анатомо-фізіологічного методу.
Антропометричний метод дозволяє визначити міжкоміркову висоту, враховуючи знання про пропорційність окремих частин лиця. Необхідно зазначити, що його використання є ефективним у разі класичної будови частин лиця. Так. Цейзинг в результаті проведених досліджень визначив точки, які поділяють лице людини за принципом "золотого перетину", або "золотого поділу", тобто поділу в крайньому і середньому відношеннях. Для вирішення цього завдання Герингер запропонував циркуль власної конструкції, який автоматично визначає точку "золотого перетину". Пристрій складається із двох циркулів. Вони з"єднані так, що ніжки великого циркуля є розділеними в крайньому та середньому положенні. Тільки на одній ніжці великий відрізок розміщений ближче до шарніра, а другий — далі від нього. Яку б відстань не вимірювали ним, середня ніжка завжди ділить його в крайньому та середньому положенні.
Існує метод визначення міжкомірковоївисоти за Водсворт-Уайтом. Суть його полягає у тому, що використовують рівність відстаней між серединами зіниць до лінії змикання губ та від основи перегородки носа до нижньої частини підборіддя.
Антропометричні методи визначення міжкоміркової висоти мають багато недоліків і використовувалися вони в основному раніше, тому нині широкого застосування набув анатомо-функціональний метод.
Анатомо-функціональний метод визначення міжкоміркової висоти. Сама назва методу свідчить, що його підґрунтям є знання та особливості анатомічної будови лицевого скелета і фізіологічний стан спокою жувального апарату.
Втрата міжкоміркової висоти призводить до порушення рис обличчя. Відновлення конфігурації обличчя досягають вільним, без напруження, змиканням губ. які торкаються одна одної на всьому протязі. Вони не повинні западати або бути напруженими. Кути рота дещо підняті, носогубні складки добре виражені. Використання цих даних було закладено в анатомічний метод визначення міжкоміркової висоти, який застосовувався раніше і давав значний відсоток помилок.
Тому даний метод доповнили знаннями нормальної фізіології про положення відносного спокою нижньої щелепи. Як відомо, поза розмовою та жуванням зубні ряди людини рідко знаходяться у контакті зі своїми антагоністами. В абсолютної більшості людей нижня щелепа в цей час буває дещо опущеною і між зубними рядами з"являється проміжок від 1 до 8 мм. Як було встановлено, нижня щелепа в цьому положенні утримується антигравітаційним рефлексом. Цей стан також пов"язаний з фізіологічним спокоєм м"язів жувального апарату, які знаходяться у стані максимального розслаблення. Стану відносного спокою жувального апарату сприяють деякі взаємовідношення органів, що обмежують ротову порожнину.
Використання описаних даних дало можливість розробити вченим стоматологам-ортопедам анатомо-функціональний метод визначення міжкоміркової висоти.
Хворому, який знаходиться у стоматологічному кріслі, ручкою наносять дві крапки на кінчик носа та на підборіддя і ведуть з ним розмову на довільну тему, не акцентуючи уваги на моментах протезування. Після завершення розмови заміряють відстань між нанесеними точками, процедуру повторюють кілька разів до отримання достовірного результату. Це і буде визначений стан відносного фізіологічного спокою нижньої щелепи.
Після уведення прикусних валиків відстань між нанесеними точками вимірюють знову. Ця відстань називається оклюзійною висотою і має бути меншою від висоти спокою на 2—3 мм. Наданому етапі лікарі-ортопеди найчастіше допускають помилки, які можуть призводити до заниження міжкоміркової висоти або до її підвищення. Якщо допущені помилки не ліквідувати на даному етапі, то вони спричинять виникнення ускладнень у разі використання знімних зубних протезів.
Для підтвердження правильного визначення міжкоміркової висоти анатомофізіологічним методом використовують розмовну пробу. Хворого просять вимовити кілька букв або складів (о, і, м, п тощо). При цьому стежать за ступенем змикання прикусних валиків. Якщо помилок не допущено, то розмикання має бути в межах 5—6 мм, якщо більше ніж на 5—6 мм, то це свідчить про заниження зисоти, а якщо щілина менша ніж 5 мм — про можливе підвищення міжкоміркової висоти.