Ускладнення основного захворювання виноситься також у графу "Діагноз" і формулюється як нозологічна одиниця. Топографія дефекту в зубному ряді вказується у зубній формулі чи в одонтопародонтограмі.

Супутніми хворобами можуть бути загальносоматичні захворювання ротової порожнини, не пов"язані з основним. Для прийняття тактичного рішення і складання правильного плану ведення (лікування) хворого насамперед необхідно встановити розгорнутий діагноз.

Правильний запис діагнозу дозволяє здійснити контроль за доцільністю лікування. Слід пам"ятати, що історія хвороби — це не тільки медичний, але й юридичний документ. Лікарська тактика ведення конкретного хворого повинна опиратися на добре проаналізовані причинно-спадкові зв"язки кожного сймптома і обгрунтований прогноз. Кожний пункт діагнозу диктує використання лікувальних засобів, і не просто їх суму, а чітку послідовність.

Індивідуалізуючи план лікування, лікар зобов"язаний ураховувати особливості перебігу і проявів захворювання (захворювань) у конкретного хворого. Тому другою умовою вибору плану лікування є знання видів лікувальних апаратів та протезів, їх конструктивних особливостей, лікувальне і функціональне призначення кожного елемента (складової частини) протеза. Чітко визначений лікувальний апарат чи протез рівнозначний визначенню лікувальних засобів, послідовності чи поєднаності їх уведення у хворий організм лікарем. Якщо знання фармакології і фармакокінетики обов"язкові для лікаря-інтерніста, то для стоматолога обов"язкове знання видів лікувальних апаратів і протезів, їх біологічного впливу на перебіг захворювань зубо-щелепної системи.

Діагностика. Вчення про методи розпізнавання хвороби (грецьке diagnostikos — здатний розпізнавати) і складає спеціальний розділ клінічної медицини, що називають діагностикою. Діагностика — це складний і відповідальний процес у діяльності лікаря, необхідними елементами якого є аналітична і синтетична робота думки, що грунтується на наявних даних про хворого.